Джерело: Від і До - Погляд

Спілкуючись із професором кафедри історії України ЧНУ ім. Ю. Федьковича Василем Мефодійовичем Ботушанським, складається враження, що він не просто бездоганно дослідив тему перших банківських установ на Буковині, але й сам побував у минулому та на власні очі бачив, як усе відбувалося за Австрії та Румунії. Цікавий співрозмовник намагався передати читачам «Погляду» не просто сухі факти, а дух того часу.

До реформи 1848 року переважав приватний капітал: хто мав гроші – давав під певний відсоток. Та коли господарство Буковини взяло курс на напрямок ринкових відносин, тоді гостро постала проблема забезпечення грошима всіх галузей, бо без них неможливо було нормально розвиватися економіці. Навіть в одній з місцевих газет 1853 року йшлося про те, що грошей волає цілий світ, що вони потрібні для економіки, як кровоносна система в організмі тощо. Так через потребу і почали створювати банки. Можна сказати, що першою значною фінансовою інституцією в Чернівцях стала Крайова каса, що виникла 1850 року як справжня банківська установа, а не приватний заклад. Зараз складно сказати, де саме був цей банк, адже 1850 року лише розпочали кардинально перебудовувати місто Чернівці. Через 10 років, 1860-го, Крайову касу реорганізовано у Буковинську ощадну касу.

Варто відзначити, що Буковина власних банків мала небагато. В основному тут були філіали великих банків. Ось, наприклад, 1869 року в Чернівцях відкрили філіал Галицького іпотечного банку, який давав кредит під заставу нерухомості, в першу чергу – землі. 1970-го у місті з’явився великий Буковинський задатковий банк, який створили польські поміщики.

А ось горезвісний філіал Галицького рустикального банку, про який відгукнулась розповіддю О. Кобилянська, виник 1871 року. Цей банк поширював свою діяльність на північну частину, надавши кредит понад 10 тисячам північнобуковинських селян під заставу їхнього господарства. Надавали кредити лише за умови, якщо господарство оцінювали не менше ніж у 1000 флоренів (це тодішня грошова одиниця, яку ще називали гульдени). Оскільки селянські господарства були невеличкі, вони об’єднували докупи 2-3 і тоді їм надавали певну суму позики. Проте не усі селяни вміли користуватися кредитом. Одиниці витрачали його на корисні справи – купівлю худоби і реманенту, а більшість, особливо у гірській місцевості, раділи, що гроші в руках і часто їх пропивали. А коли через 10 років треба було повертати борг, селяни уже й забули про позику, сподівалися, що усе обійдеться. Але після судових процесів їхні господарства немилосердно спродували. Щороку продавали 130-150 селянських господарств, було й таке, що у деяких селах продавали цілі вулиці. Хто купував? Купували переважно представники єврейського торгово-промислового і лихварського капіталу, вони мали гроші. Але не для того, щоб обробляти ці землі, а для перепродажу, спекуляції. То була сумна сторінка в історії банківської справи, яка надовго запам’яталась.

Контора Православного релігійного фонду Буковини, який надавав великі кредити, була там, де зараз обласний краєзнавчий музей. Фото тих часів

Тоді думали, що Австро-Угорщина – це вічна імперія

1874 року помітно пожвавішало фінансове життя у столиці краю після відкриття досить великого філіалу Австрійського національного банку. Цей банк виник давно, ще 1816-го, його перейменували в Австро-Угорський 1878-го, бо країна вже називалась «Австро-Угорщина». Касові обіги банку були суттєвими, а відсоткова ставка спершу складала 6%, а потім 3-3,5%, тобто навіть знижували відсоток, щоби більше людей залучити. Щоправда, серед позичальників було більше заможних людей. Банк давав довгострокові кредити терміном на 40, 50, 54, 54,5 року. Тоді думали, що Австро-Угорщина – це вічна імперія.

Що стосується справді буковинських установ, то 1882 року виник Буковинський кредитний земельний банк (зараз корпус Буковинського фінансового університету на вул. Штерна), який сам був позичальником у великих банках, щоб кредитувати місцеві потреби в основному промисловців, великих поміщиків та зрідка – дуже заможних селян. Кредит надавали терміном від 5 до 54,5 року, а відсоткова ставка була 6,5-7%. Простим селянам, які потребували фінансових вливань, не надавали кредити ще й тому, що вони після реформи не оформили земельних документів, які б підтверджували їхню власність. Та після того, як такі демократичні депутати в Буковинському сеймі, як Степан Смаль-Стоцький і Аурел Ончул наполягали на створенні банку, який би надавав селянам кредити. Так Буковинський кредитний земельний банк 1905 року перетворили у Крайовий банк. Він надавав кредити селянам також на досить довгий термін до 50 років під 4%. Проте Крайовий банк більше давав кредит селянським спілкам – ощадно-кредитним касам, які створили селяни на селах. І вже спілка розподіляла, кому надати кредит. Бувало, що кредит доходив і до 7-8 %, тобто збільшували відсоток, щоби, як кажуть, не прогоріти. Одне слово, цей банк надав кредитів на понад 11,5 тисячі позичальників, в тому числі для селян. Але якщо подивитися по кількості кредитів, то більшість припадає на селян, а якщо взяти кредитні суми, то понад половину отримали великі власники. Цей банк діяв практично аж до Першої світової війни.

Лихварі надавали селянам позику під 100 і більше відсотків

1909 року у Чернівцях виник філіал «Центрального банку чеських ощадних кас у Празі». Чехи були більш заможними. Заснувавши у нашому краї свій філіал, вони надавали кредити і промисловим спілкам, і підприємцям на понад 10 мільйонів крон. Так що з Праги фактично до нас йшов капітал приблизно під 4-5 відсотків. Але хто хотів брати позику лише на 4-5 місяців, то мусив погоджуватися на ставку 40-42 відсотки.

На той час ставка від 3 до 7 відсотків була нормою. Проте якщо селянин не міг одержати кредит у банку, то лихварі надавали йому позику аж під 100 і більше відсотків. Коли позичальник не повертав борг в строк, з ним не панькалися і за рішенням суду забирали його господарство чи описували майно – кожухи, подушки, покривала тощо.

Ще один філіал виник у нас від Австро-Англійського банку (Англія була найбільшим кредитором у світі). Здається, він був там, де зараз приміщення Управління НБУ у Чернівецькій області.

Також існував філіал «Віденського об’єднання банків» з 1911 року.

Великі кредити надавав і Православний релігійний фонд Буковини. Контора їхнього управління була на вулиці Кобилянської, де зараз обласний краєзнавчий музей.

Загалом, перед війною у Чернівцях діяли 43 кредитні заклади. Крім того, на селі були ощадно-кредитні каси (понад 360, в тому числі 205 у північній частині Буковини). Опісля коли край зайняла Королівська Румунія, відбулося поступове витіснення австрійського капіталу. Оскільки Румунія мала широкі зв’язки із європейськими країнами, то, окрім румунських, дозволялись філії бельгійських банків, англійських, французьких, італійських. Всі ці банки інвестували кошти у відбудову господарства після війни. Пізніше кошти вкладали у лісову та хімічну галузь, транспорт. Тому можна сказати, що якоюсь мірою банки сприяли розвитку промисловості, а також добробуту Чернівців.

Як за Австрії, так і за Румунії чимало дрібних господарств, які брали кредити і зазнали краху, було продано з молотка. У ті роки серед людей побутував сумний жарт: «Якщо селянин бере кредит у банку, то це все одно, що він хоче зварити борщ на горищі у себе, а хата – під соломою». І хоч це досить образно сказано, але точно передає ті ризики, які були. Тобто якщо можеш віддати кредит – бери, а не можеш – врахуй, що може бути з тобою і твоїм господарством.

Ольга ШУПЕНЯ